На Івано-Франківщині на горі Мала Говерла загинуло двоє незареєстрованих туристів із Рівного

Січень 03 2009
13:13

Об 11.40 2 січня на Івано-Франківщині, в районі східного схилу гори Мала Говерла, гірськими рятувальниками МНС були знайдені та передані співробітникам міліції тіла двох 25-річних туристів, чоловіка та дівчини, з Рівного. Про це повідомляє прес-служба МНС України.

Хлопець та дівчина увечері 1 січня вийшли з селища Верховина на гору Говерла та заблукали.

Пошуково-рятувальні роботи вели 23 працівники і 5 одиниць техніки Івано-Франківського та Закарпатського гірського пошуково-рятувального загонів МНС.

zik.com.ua

Найбільше я люблю заходити вночі на кухню. Ні, я не відкриваю холодильник:) А люблю заходити, бо там моє улюблене в квартирі вікно. Обов"язкова умова - не вмикати світло. Заходжу вночі на кухню, і відразу напроти бачу крізь вікно нічне Рівне, засніжене місто з ліхтарями, вогниками та світлом у шибках багатоповерхівок. Люблю дивитися вночі крізь це вікно у будь-яку пору року. І так довго-довго можу стояти. Заворожена... Біля цього кухонного вікна, за яким неймовірна краса.
А ще можу забрати з підвіконника всі вазони і вмоститися із кружкою чаю:) А часом з книгою, тільки тоді світло вже доведеться ввімкнути.
Словом, закохана у нічне Рівне:) І коли отак уночі підходжу до цього вікна, коли усі сплять, - я вдома...:) Це відчуття ні з чим не можна сплутати.

П.С. А що для вас відчуття дому?

Я набагато простіше почала ставитися до багатьох речей. Дорослішаю? Чи то вплив новорічного шампанського?:)
Але так набагато легше жити.
А ще я вкотре впевнилася, що у такі дні, як Миколая, Новий рік та Різдво дива, і справді, трапляються. Користуючись нагодою: Хочу мати крила, щоб облетіти навколо світу, а ще, щоб бути там, де я хочу бути, саме у той момент, коли мені цього заманеться...:)

Ця зима прекрасна:) Такої ще не було...)

Вже місяць не слухаю музики. Дивно. Але зовсім немає потреби. Спокійно, коли слухаєш дощ.

отакої...

Сьогодні був сніжок. Я так рада була його бачити у себе на рукавичці:) А зараз знову дощ стукотить у вікно. Я люблю дощ. Але зима забарилася... Невже Новий рік і Різдво доведеться зустрічати "восени"? Хочу сні-гу!))

Сьогодні в мене був справжній день Святого Миколая. Справжніший за всі ті, які були в мене в дитинстві. Сьогодні я переконалася, що чудо все-таки є. Я і раніше вірила в чудеса, але різниця в тому, що зараз я в них вірю навіть після того, як Руслана Писанка в погоді сказала: "Дорогі батьки, не забудьте покласти своїм діткам подарунки під подушку". Тоді я взнала гірку істину. І від того було дуже гірко...
Але сьогодні я переконалася, що Миколай справді є. Тільки різниця в тому, що він не власноруч кладе подарунки під подушку. А піклується про те, щоб поруч біля кожного була така людина, яка може це зробити. Тобто та, яка любить, піклується і допомагає повірити в чудо. Адже не просто так на Миколая подарунки отримують і сироти, в яких немає родини, але є люди, які не дозволять перешкодити святові. Окрім того, що я отримала купу подарунків на Миколая (що говорить про те, що я не самотня), я ще й непомітно для себе здобула усе, до чого прагнула. Усе, що примушувало мене хвилюватися, змінилося на краще. В один-єдиний день. Сьогодні. Усі духовні речі, яких я просила Миколая в листі, я отримала, як тільки прочитала його вголос. Не можу повірити... Але це чудо! І це справа рук Миколая.)
Вірте в чудеса, що б там не сталося...)
Сьогодні я почуваюся щасливою не лише через те, що здійснилися мої мрії, а й через те, що долучилася до втілення в життя мрій інших. Я відчула себе справжнім помічником Миколая. Перебувала ніби в іншому вимірі. Ніби я - не я. Ніби я сама допомагаю іншим повірити в чудо. Коли ми розносили подарунки дітям як учасники акції "Миколай про тебе не забуде", нам діти розповідали вірші про Миколая, вивчені або написані власноруч спеціально до свята, хлопчик Ілля зіграв нам композицію Баха на фортепіано, а дві сестрички так обіймали величезну м"яку іграшку... (ця собачка займала цілий мішок) Обіймали, як найкращого друга... з великою любв"ю... міцно-міцно. І не просто так у двері саме цих дівчаток постукали саме цього вечора....
Чудеса є. В них треба просто вірити...

Всі люди пахнуть мандаринами.) З самого ранку.

І певно, не треба засмучуватися з приводу того, що нас засмучує у житті. Значить, так треба. Якщо те, що засмучує, стається.

  Андрієві допомагала вся Україна. Я теж надіялася, що він житиме. Для мене новина про те, що цієї людини, яка так хотіла жити, вже нема, виявилася дуже болючою. Чому настільки зачепила мене саме ця історія? Я не була знайома з цим хлопцем. Але боляче, коли світ покидають молоді люди, які лиш починають жити... які лиш пізнають справжнє щастя.
                                                  


Ось вірш, який був написаний серед спогадів та слів про Андрія:

Дверь полуоткрыта,
Веют липы сладко...
На столе забыты
Хлыстик и перчатка.

Круг от лампы желтый...
Шорохам внимаю.
Отчего ушел ты?
Я не понимаю...

Радостно и ясно
Завтра будет утро.
Эта жизнь прекрасна,
Сердце, будь же мудро.

Ты совсем устало,
Бьешься тише, глуше...
Знаешь, я читала,

Что бессмертны души.


(А. Ахматова)

Прочитала у свого друга:

"смуток близькості кінця чогось старого - це радість початку нового"

гарно)

Чому в маршрутці, переповненій маршрутці, коли перетинають твою інтимну зону (наближаються до тебе на скількись там сантиметрів), ти про це не задумуєшся. Просто стоїш пліч-о-пліч, спина-об-спину, рука-об-руку, нога-об-ногу і т.д. (додумуйте самі), і тобі не приходить в голову: "Чому цей чувак чи чувіха так близько? Чого це вони перетнули мою інтимну зону?" Якшо б так було поза маршруткою, десь на вулиці, то кожен помітив би. А в транспорті - це звичайна справа.

А ще сьогодні попросила в маршрутці дівчинку не наступати мені на ногу (не витримала), і вона прокоментувала моє некультурне зауваження, відвернувши голову і сказавши: "КАРАЛЄВА!" =)

Сьогодні на парі, одній з найнудніших і найтупіших, Зірочка, як завжди, читала.) Шось ліве, шо теми не стосується. А я, як завжди, забула взяти якусь книженцію. В мене був з собою тільки "Літературознавчий словник-довідник". І я приєдналася. Ось що вичитала в книзі Світлани Пиркало "Кухня егоїста":

"Ребра барбекю - це насправді їжа досить маскулінна. Як показують у голлівудському кіні, так воно приблизно і є: раз по раз по боках нескінченного хайвею трапляються побічні реброві халупи чи ж дорожні гадюшники, де прокурений, прсмалений мужчина навалить вам телячих чи свинячих ребер або відріже дебелий шмат м"яса, а в душі у нього - блюз, бо він самотній вовк".

(Це про Південь США) Дуже ця кінцівка сподобалася.

І ще:
"А от дерев"яний черпак у борщі залишати на ніч справді протипоказано - бо там застряють мікроби і хавають борщ" :)

Болить око, і палець сьогодні порізала альбомом для малювання. Коли пакували подарунки дітям на Миколая. На фабриці святого Миколая. Але то був приємний поріз =) Я вперше беру участь в акції і все так цікаво. Всі подарунки пакувала уважно, але найбільше запам"яталися для дівчинки (2 роки) і хлопчика (9 років). Я якось не могла зорієнтуватися, який одяг найкраще підійде для 9-річного і яка іграшка. Чомусь задумалася, чи граються такі діти ще машинками-літаками, чи вже дорослі... Діти отримають гарні подарунки. Там були і фарби з пензликами, і пластелін, олівці, фломастери, ручки, зошити, блокноти, альбоми для малювання, кольоровий папір і розмальовки, книжечки, іграшки, мильні бульбашки, наклейки, пазли, солодощі, одяг. Всього по-трохи - і виходить файний подарунок. Так хочеться подарувати кожному якнайбільше і якнайкраще...

Найбільше мене дратує, коли люди морозяться. Коли спілкуються з тобою щоденно, цікавляться твоїм життям, ти починаєш вважати цю людину своїм друганом, так само цікавишся нею щоденно, а вона бере і забиває на тебе. Її перестає цікавити те, що цікавило до того завжди, її не цікавить те, чи ти щаслива, чи тобі погано. Її не хвилює те, що раніше примушувало піклуватися про тебе, хвилюватися, просто думати і згадувати. Її перестаєш цікавити ти. Завжди цікавила, але різко усе змінюється. Бац, і вчорашнього друга вже нема. Хоча ти і досі вважаєш цю людину другом. А їй на тебе просто наплювати! Твої повідомлення залишаються без відповіді, вона просто ганебно втікає від пояснень, вона просто бреше. Хоча причини переривати спілкування і не було. Набридло спілкуватися? Набридло думати, що сказати? Ми у відповіді за тих, кого приручили... І якщо друг, який забуває, дозволив довіряти йому, звикнути до нього, полюбити його. І робив це у відповідь. А потім просто вишвирнув такого любого друга зі свого життя, бо йому так хочеться, бо йому пофіг на твої почуття, то хто він після цього? І чи була справжньою його дружба? І чи не легше написати все прямо, зробивши боляче, аніж ховатися за своїм компом, ігноруючи і роблячи боляче цим. А все здавалося справжнім...
Я впевнена, що при зустрічі ця людина вдасть, ніби нічого не сталося. Ніби ми були друзями і не було ніяких "але"... А ти заради цього друга міг зробити багато. Кому це було потрібно? І навіщо?

П.С. А коли ця людина про тебе згадує, ти забуваєш усі образи і ладен пробачити їй усе...

А ви можете вранці піднятися з ліжка після першого дзвінка будильника?:)

В мене є такий прикольний "вишитий" блокнот.) Ніби вишиванка, червоний орнамент на білому фоні. Написано на ньому "Україна. Мій улюблений стиль". Усі запитують спочатку, чи це блокнот, чи книга. А потім, де я його взяла? Звісно ж, у Рівному;) Сьогодні помітила напис на звороті: "Виготовлено в Україні на замовлення Оптіма, Міттель-Рейн, Німеччина". Ось так от...

 

Часом почуваєшся такою щасливою!!! А часом, здається, шо того щастя нема, не було і не буде. Куди поділось?